очень понравился отрывок из книги (українською)

«Закриваю очі і бачу нас, таких маленьких і райдужних. Ми бігаємо навколо будинку, граючись в якусь замислувату дитячу гру. Ми мріяли, світилися радістю і щастям, гойдаючись на качелях прагнули доторкнутися ніжками до неба… Ми вірили. Вірили у людей, у майбутнє. Ми росли. Вчилися жити...

А тоді перше кохання, таке незаймане і чисте. Дивилися на зорі і бачили всесвіт. Ніжно торкалися душі одне одного і тримали в руках палке серце. І все ще росли...

Ми наповнювались спогадами и бажаннями, мріями. Берегли і оберігали ріднх і друзів. Ми жили повним життям, обіймаючи світ…

Та прийшла негода. Накрила нас своєю тяжкою ковдрою, зітканою з болі, страждань і сльоз. І все стало темним, холодним, чужим. Наші душі розбилися на сотні осколків, а серця умивалися сльозами. Ми загубили все, все, що мали: мрії, сподівання, дім, рідних, друзів, життя.

Всіх розкидало по світу, як ті перлинки з маминого намиста, яке розірвали невмілі дитячі ручинята. Ті перлини падають на дерев'яну підлогу, підстрибують і катяться в нікуди, невідаючи своєї долі.

А далі осінь, обіймає холодною рукою поранені душі, такі стомлені і змучені бідою. Плаче за них зливами по нездійсненим мріям. Переглядає фотографіі, обіймає спогади, стає на коліна і плаче… І за ість неї приходить зима, посипаючи голови снігом, наче золою, залишаючи першу сивину на світлих головах тих, хто вцілів. Вічна та зима. Темна. Окутує душі льодом, болючими спогадами біди, втрат і нема їй кінця...

Віткриваю очі, стискаю маленьку руку донечки, ловлю її щиру посмішку… Весна. „Ми маємо жити!“- шепоче лагідний вітер, проводячи теплим промінчиком по волоссю. І знову світить сонце. Крихітні рученята тягнуть до себе. Роблю крок на зустріч майбутньому. Що там чекає? Чи можу я вірити в нього? А якщо ні, то у що вірити? Кому? В голові, як мухи, ті безкінечні питання. А в серці надія, така тепла і приязна. Гріє серце. Ще крок. А поряд соловей, так гарно співає і донечка підспівує пташці і сміється...І так захотілося бігти, хапаючи життя ротом, обіймаючи руками, летіти вперед! А біль? А негода? Та хай іде з Богом, своєю дорогою, а ми підемо своєю. І нехай тяжка та дорога буде, і довга, нова. Нехай всі пальці поранені, від збирання уламів душі, а очі стомлені. А ле ж весна! І ми вже зробили крок і вчимося жити, жити наново...»